Які історії стоять за найпопулярнішими костюмами для Геловіну?
Перевдягання на Геловін стало масовим культурним явищем, але за кожним образом — від відьми до вампіра — стоять дуже різні історичні процеси. Деякі костюми народилися не з реальних персонажів минулого, а з театральних трюків, художніх фантазій або навіть політичних упереджень. 1
1. Відьма
Образ класичної Геловінської відьми — це чорний плащ, гостроверхий капелюх, мітла та казан. Часто розповідають, що так виглядали жінки-алеварки (alewives), які варили пиво в Середньовічній Європі. Нібито вони носили високі капелюхи, щоб виділятися на ярмарках, а мітлу ставили біля дверей як знак, що пиво готове. Але ця історія — вигадка сучасного інтернету.
Чому це міф
- До кінця XVI століття, коли почався пік полювання на відьом, жінки-алеварки майже зникли як соціальний клас.
- У період найжорстокіших процесів (1560–1710 роки) відьом у мистецтві зображали або оголеними, або в абсолютно звичайному одязі. Гостроверхих капелюхів там не було.
- Ілюстрації з класичними капелюхами з’являються лише у XVIII–XIX століттях — коли тема відьом вже перетворилася на карикатуру, а не на реальну загрозу.
Інші теорії походження капелюха
- Антисемітизм. У середньовічній Європі євреїв змушували носити високі загострені капелюхи. Пізніше, коли в культурі поширилися упередження проти магії, ці зображення могли трансформуватися в образ чаклунства.
- Капотен (так званий “пілігримський капелюх”) популярний у XVII столітті. Його носили як чоловіки, так і жінки — і саме він найбільше схожий на те, що ми сьогодні називаємо “відьомським капелюхом”.
Отже, сучасна відьма — це не образ жінки, яку переслідували. Це результат поєднання театру, моди XVII століття, сатири XVIII століття та вікторіанських малюнків XIX століття. Вона — карикатура, яка перетворилася на класичний символ.
Читайте також: Добірка фільмів на Геловін
2. Вампір
Сьогодні образ вампіра — це бездоганний костюм, елегантна хода, біла шкіра, червона підкладка плаща. Проте перші легенди про вампірів описували їх зовсім інакше — як синюшні, опухлі тіла, що виходять з могили, щоб смоктати кров. Нічого романтичного.
Перелом стався у 1897 році, коли Брем Стокер написав роман «Дракула». Проте навіть у романі граф не виглядав як сучасний казановий вампір. Він був старий, мав довгі вуса, холодні очі та виглядав радше як жахливий привид-перевертень, ніж аристократ.
Тоді чому ми уявляємо вампіра як елегантного сера у фраку? Відповідь просто — завдяки театру.
Сценічна адаптація 1924 року. П’єса «Дракула» вперше представила графа як спокусливого джентльмена. Для сценічного ефекту потрібен був персонаж, який виглядає привабливо, а не відразливо. Саме тоді з’явилися чорний смокінг, біла краватка та плащ із високим коміром
Цікаво, що цей комір мав технічне призначення: актор міг підняти плащ над головою, відвернутися від публіки й непомітно зникнути зі сцени через потаємний люк.
І хоча в кіно ця функція більше не була потрібна, плащ із коміром став впізнаваним символом. Глядачі полюбили образ такий, яким його зробили актори, а не письменники чи історики.
3. Бетмен
Сучасний костюм Бетмена здається самодостатнім символом: маска з гострими вухами, темний плащ, знак кажана на грудях. Але початковий задум творця Боба Кейна був зовсім іншим — і, чесно кажучи, виглядав менш героїчно.
Перший ескіз Бетмена (1939) зображував червоний костюм, крила, схожі на ті, що намалював Леонардо да Вінчі у своєму “орнітоптері”, проста маска на очах — як у Робіна.
Кейн хотів зробити “людину-кажана”, але його бачення було більше цирковим, ніж темним чи загадковим. Тільки коли до проєкту підключився сценарист і дизайнер Білл Фінгер, образ почав наближатися до того, що ми знаємо сьогодні.
4. Пірат
Сучасний пірат у геловінському костюмі — це широкі штани, смугаста сорочка, бандана, пов’язка на оці, сережка, іноді дерев’яна нога. Але історичні пірати XVIII століття виглядали абсолютно інакше — вони носили звичайний морський одяг, часто брудний і потертий, без театральних аксесуарів.
Перелом стався завдяки одному художнику — Говарду Пайлу (кінець XIX – початок XX століття).
Пайл, американський ілюстратор, намалював піратів такими, якими він їх уявляв, а не якими вони були насправді. Він черпав натхнення не з архівів чи документів, а з описів іспанських циган, андалузьких мандрівників та художніх образів “екзотичної Іспанії”, яка уявлялася американцям романтичною й небезпечною.
Пайл вважав, що картинка має бути зрозумілою без пояснень. Тому він додав широкі штани й пояси-саші — щоб візуально відрізняти піратів від моряків, банданy — для ефекту брутальності, сережку — як символ “вільного життя”, шаблю та “піратську позу” — як театральний штамп.
Цей образ насправді не англійський, не французький і не карибський. Це – запозичення зі стереотипів про іспанських маргіналів.
Після Пайла його учні поширили мотивацію в ілюстраціях, книжках і, найголовніше – у театрі та кіно. Саме Голлівуд закріпив стандарт: “справжній” пірат — це капітан із банданою, сережкою та смугастою сорочкою.
5. Привид
Серед усіх геловінських образів костюм привида здається найдешевшим та найпростішим — досить накинути біле простирадло з вирізаними отворами для очей. Але за цим наївним образом стоїть глибока історія, яка починається не з гумору, а зі смерті, ритуалів і театральних трюків.
У пізньому Середньовіччі та в епоху Відродження людей часто ховали без трун, лише загорнутими у полотняний саван (поховальну тканину). Саме це полотно стало культурним символом смерті, а отже – і привиду, який повертається з потойбіччя у тому самому савані.
На ранніх театральних постановках було мало реквізиту. Щоб позначити появу духа, актор просто накидав на себе білу тканину. Особливо це стосувалося вистав Шекспіра, де ті самі актори грали кілька ролей і не могли перевдягатися повністю. Простирадло поверх костюма — простий і наочний знак: перед вами привид. Цей сценічний прийом укорінився настільки, що саме театр сформував візуальний образ «привида» задовго до того, як з’явилося поняття Геловіну в сучасному розумінні.
Протягом XVII–XIX століть білі савани почали використовувати шахраї і крадії, які видавали себе за примар, щоб налякати людей і безкарно заволодіти їхнім майном.
Один із найвідоміших випадків — історія 1704 року про злочинця Артура Чемберса. Він прикинувся, що його брат помер. Домігся дозволу перенести домовину в дім. Сховався всередині, обмотався саваном, обмазав обличчя борошном. Уночі “ожив”, вийшов на кухню, викликав паніку і втік із награбованими коштовностями на 600 фунтів стерлінгів — величезна сума для того часу.
Тож як привид став жартом? У 1920–1930-х роках комедія остаточно змінила сприйняття привида. У фільмах Лорела і Гарді, Бастера Кітона, у водевілях і клоунаді персонаж часто випадково накривався простирадлом і його приймали за привида — але глядач сміявся, бо знав правду. З цього моменту білий саван перестав лякати. Він став візуальним жартом.
Читайте також: Геловін як терапія страху
Отримуйте сповіщення про нові статті в телеграм-каналі «DAYTODAY». Приєднуйтесь!
Найцікавіше за тиждень
Один лист на тиждень. Без спаму.
Нові статті, добірки та корисні матеріали DAY TODAY — в одному короткому листі.
