5 небезпечних речей, які колись вважалися ліками

Історія медицини — це не лише літопис геніальних відкриттів, а й шлях болісних помилок, де межа між порятунком та отруєнням часто була розмитою. Нещодавно експонат із колекції лондонського Музею Вікторії та Альберта (V&A) привернув увагу дослідників: куратор представив рідкісну антимоніальну чашу XVII століття. Виготовлена з токсичного металу сурми (антимонію)*, вона була частиною тогочасної «прогресивної» терапії.

Механізм дії був простим: у чашу на ніч наливали вино, за цей час метал частково розчинявся в рідині. Наступного дня пацієнт випивав напій, який діяв як м’який проносний засіб. В основі цієї практики лежала гуморальна теорія, згідно з якою хвороби виникали через дисбаланс чотирьох «соків» організму: жовтої жовчі, чорної жовчі, флегми та крові (до речі, саме з цієї теорії виникла психологічна теорія про 4 темпераменти: флегматика, сангвініка, холерика так меланхоліка – детальніше про неї можна прочитати на Психологері). Очищення організму через блювання або дефекацію вважалося ключем до відновлення гармонії. Проте антимоніальна чаша — лише один із багатьох прикладів того, як методи, що мали лікувати, насправді несли смертельну загрозу. ¹

* Сурма (антимоній) — це високотоксичний важкий метал, який при потраплянні в організм викликає сильне отруєння, подразнення шлунково-кишкового тракту та може призвести до серйозного ураження серця, печінки й нирок

1. Ртутна терапія

Подібно до сурми, ртуть протягом століть займала центральне місце в медичних рецептах. Цей рідкий метал цінували за його здатність провокувати інтенсивні фізіологічні реакції: рясне потовиділення, блювання та діарею. Лікарі минулого вірили, що через ці процеси тіло покидають хвороботворні елементи.

Ртутними препаратами намагалися лікувати широкий спектр захворювань — від прокази до сифілісу. Методи застосування залежали від статків пацієнта та тяжкості стану. Менш радикальні підходи обмежувалися мазями або пігулками з невеликим вмістом ртуті. У складніших випадках пацієнтів поміщали у фумігаційні камери для вдихання ртутних парів або застосовували розчини металу через душ та клізми. Висока токсичність ртуті призводила до системного отруєння організму, яке часто було куди небезпечнішим за саму хворобу.

2. Трепанація черепа

Трепанація, що походить від грецького слова, яке означає «свердлити», є однією з найдавніших хірургічних технік у світі. Археологічні знахідки свідчать, що отвори в черепах робили ще 7000 років тому. Цей метод застосовували для лікування травм, полегшення болю, а також при психічних розладах, які в давнину часто пов’язували з надприродними силами.

Технологія еволюціонувала від зіскрібання кістки кам’яними знаряддями до використання спеціальних інструментів — трепанів, які дозволяли швидко вирізати ідеально рівні фрагменти черепної коробки. Попри те, що трепанація практикувалася аж до XIX століття, відсутність анестезії та належної санітарії робила її надзвичайно ризикованою через високий рівень післяопераційних інфекцій. Сучасним спадкоємцем цієї методики є краніотомія — контрольована нейрохірургічна процедура, проте давня трепанація вже давно визнана антикварним і небезпечним пережитком.

3. Медичний канібалізм

Мабуть, найбільш відразливою сторінкою в історії фармації є використання людських останків. Ця практика базувалася на концепції симпатичної магії: вважалося, що подібне лікує подібне. Наприклад, кров пили для зупинки кровотеч, а подрібнені черепи вживали як засіб проти головного болю.

Спектр інгредієнтів був вражаючим:

«Жир повішеного»: у давній Європі жир страчених злочинців використовували для лікування артриту.
«Краплі короля»: Карл II Англійський регулярно вживав настоянку з алкоголю та подрібненого людського черепа.
Порошок із мумій: у вікторіанській Англії на хвилі єгиптоманії поновився інтерес до поїдання мелених стародавніх мумій.

Французький хірург Амбруаз Паре ще в XVI столітті попереджав, що вживання мумій викликає сильний біль у шлунку та блювання. Окрім ризику прямого отруєння, «медицина трупів» наражала пацієнтів та фармацевтів на численні інфекційні захворювання, що передаються через біологічний матеріал.

4. Переливання молока замість крові

До відкриття груп крові за системою ABO у 1901 році переливання крові було процедурою з непередбачуваним результатом. Через несумісність типів крові пацієнти часто гинули від тромбозів, що призвело до заборони таких маніпуляцій на понад 150 років.

У 1854 році канадські лікарі Джеймс Бовелл та Едвін Ходдер запропонували альтернативу: використовувати молоко замість крові. Вони припускали, що молоко абсорбується кровоносною системою та трансформується у білі кров’яні тільця. Перший пацієнт, який отримав 355 мілілітрів коров’ячого молока, дивом вижив. Однак наступні п’ять спроб закінчилися летально. Практика переливання молока тривала ще два десятиліття, супроводжуючись регулярними смертями пацієнтів, поки у 1880 році її остаточно не припинили.

5. Заспокійливий сироп із морфіном

У середині XIX століття Шарлотта Вінслоу розробила засіб, що став відомим як «Заспокійливий сироп місіс Вінслоу». Реклама обіцяла матерям легке вирішення проблем із прорізуванням зубів у немовлят, запевняючи, що сироп вгамовує будь-який біль та лікує діарею. Продукт став неймовірно популярним: до 1860-х років щорічно продавалося понад 1,5 мільйона пляшок.

Лише на початку XX століття з’ясувався справжній механізм «заспокоєння». Одна чайна ложка сиропу містила кількість морфіну, еквівалентну 20 краплям лаудануму (настоянки опіуму), тоді як безпечною дозою для немовляти вважалися лише 2–3 краплі. Фактично кожна доза була потенційно смертельною. Точна кількість загиблих дітей залишається невідомою, але рахунок йде на тисячі. Суспільний резонанс навколо цих смертей став однією з головних причин прийняття Закону про чисті харчові продукти та ліки 1906 року, який вперше зобов’язав виробників вказувати точний склад інгредієнтів на пакованні.