Містер Фейнман - видатний фізик та великий жартівник

11 травня 1918 року в родині Мелвілла і Люсіль Фейнман народився первісток – Річард, майбутній Нобелевський лауреат з фізики та великий жартівник.

Зміст

Правдива брехня
Істина дорожча
Злочинні нахили
Пришелепкуватий професор
Навчання – запам’ятовування чи розуміння?
Фізик-лірик
Картини Фейнмана

Ще до народження його батько вирішив, що син стане вченим. Він трохи помилився – молодша сестра Річарда, Джоан Фейнман, також стала видатним науковцем-астрофізиком. Мелвілл Фейнман намагався всіляко зацікавити свого сина до пізнання навколишнього світу, розлого відповідаючи на його численні питання. При цьому, він жодним чином не наполягав, щоб Річард обрав саме науковий шлях.

Але інтереси Фейнмана не обмежувались лише фізикою, також він захоплювався живописом та грою на ударних інструментах. А якби він не зміг досягнути успіху як законослухняний громадянин, з нього міг би вийти кваліфікований злочинець, оскільки він майстерно зламував сейфи.

“Якщо ви вчений, квантовий фізик, і не можете двома словами пояснити п’ятирічній дитині, чим займаєтеся, то ви – шахрай”.
— Річард Фейнман

Фейнман мав чудове почуття гумору: він міг розсмішити інших, але в першу чергу сам любив веселитися.

Правдива брехня

Під час навчання в МТІ серед його сусідів по гуртожитку було декілька хлопців, які постійно працювали и вимагали тиші. Якщо до них в кімнату хтось заходив, то по завершенню візиту вони кожного разу наполягали: “Будь ласка, закрий двері”.

Одного разу Фейнман прокинувся дуже рано, десь о п’ятій ранку, і не міг заснути. Він спустився на поверх нижче і біля кімнати цих хлопців побачив оголошення: “Двері! Двері! Хто викрав двері?”. Йому стало зрозуміло, що комусь нарешті набридло слухати вимогу про закриття дверей і він вкрав зовнішні двері кімнати, залишивши тільки внутрішні (в усіх кімнатах двері були подвійні).

Фейнман вирішив, що жарту просто необхідно надати подальший імпульс, тому зняв і внутрішні двері, заховавши їх в підвалі. За декілька годин він підійшов до кімнати без дверей, де вже зібралась чималенький натовп студентів. Засмучений мешканець кімнати зразу ж запитав:

– Фейнман! Це ти двері зняв?
– Звичайно! – відповів Фейнман. – Моя робота. Бачите подряпини у мене на кісточках? Це я їх об стіну обдер, коли тягнув двері до підвалу.

Але йому ніхто не повірив.

Викрадачі перших дверей залишили занадто багато доказів, наприклад, оголошення про викрадення дверей вони написали від руки. А тому їх швидко знайшли. Але як довго їх не розпитували про другі двері, вони нічого не могли відповісти, бо не мали до їх викрадення жодного стосунку. Фейнман був щасливий – жарт вдався.

За тиждень президент студентського братерства оголосив про збори, щоб розв’язати питання других дверей. Після довгої дискусії студенти вирішили, що потрібно опитати кожного під чесне слово: крав він двері чи ні?

Так і зробили. Президент почав опитування:

– Джек, ви вкрали двері?
– Ні, сер.
– Тім, ви вкрали двері?
– Ні, сер, я цього не робив.
– Фейнман, ви вкрали двері?
– Так, це я її вкрав.
– Фейнман, годі, справа серйозна. Сем, це ви вкрали двері?

Фейнман вдруге зізнався у «злочині», але на його «викривальні свідчення» знову ніхто не звернув жодної уваги. Деякий час згодом він втретє повторив, що саме він здійснив викрадення, після чого його обізвали брехуном. А двері все-таки знайшли.

Істина дорожча

Фейнман став професором у молодому віці, ще до свого тридцятиріччя. Після завершення Другої світової війни студентами університетів ставали майже його однолітки. Але при цьому він не боявся визнаних наукових авторитетів, з якими співпрацював над різними проєктами та проблемами. А серед них були Айнштайн, фон Нейман, Оппенгеймер, Фермі та інші видатні фізики та математики.

Одного разу в Лос-Аламос, де йшла робота по створенню атомної бомби, приїхав Нільс Бор із своїм сином. У той час навіть відомі науковці ставилися до данця, як до бога.

На перше обговорення проблем, пов’язаних з бомбою, зібралося дуже багато людей, бо всім хотілося подивитися на великого науковця. Фейнман примостився десь в далекому кутку і за головами інших майже нічого не бачив.

Перед другим приїздом Бора в кабінеті Фейнмана задзвонив телефон:

– Алло – Фейнман?
– Так.
– Це Джим Бейкер (псевдонім сина Бора). Ми з батьком хочемо поговорити з вами.
– Зі мною? Але я всього лише…
– Все вірно. О восьмій нам підходить.

Під час зустрічі Бор починає: Ми хочемо зробити бомбу більш ефективною і виникла така думка…

Фейнман: Ні, так не вийде. Це не раціонально ….(і пояснення).

Бор: А як щодо цього і цього?

Фейнман: Ніби краще, але і тут присутня ідея абсолютно ідіотська.

Після двогодинного обговорення Бор підвів риску: «Ну добре. Тепер можна і важливих персон запрошувати».

Згодом син Бора пояснив Фейнману, що сталося. Після першого візиту Бор сказав сину: «Пам’ятаєш хлопчину, який сидів на гальорці? Він був єдиним, хто мене не боявся. Якщо я промовляв хибну думку, він її такою і називав. Тому наступного разу ми спочатку поговоримо з ним, а не з публікою, яка тільки і здатна повторювати: так, докторе Бор, так.»

Коли Фейнман обговорював якісь проблеми з фізики, для нього не існувало авторитетів – він просто забував, з ким розмовляє. Якщо ідея була паршивою, він називав її паршивою. Якщо гарною, то гарною.

Так він завжди і жив. Симпатична, проста метода, якщо її дотримуватись.

Читайте також: Добірка фільмів про науковців

Злочинні нахили

Ще до початку Другої світової війни в нацистській Німеччині була розпочата ядерна програма, а вже влітку 1942 року в ці перегони включились США. Здавалось би, що створення зброї, яка надавала абсолютну перевагу країні, яка оволоділа досягненнями ядерної фізики, вимагало надсекретності.

Але Фейнман у своїх спогадах зазначав, що оскільки в Лос-Аламосі все робилося похапцем, на ґрунтовну підготовку заходів безпеки просто не вистачало часу: всі секрети розробників бомби та документація спочатку зберігалися у звичайних шафах для паперу, які взагалі не мали замків або закривались знімними замками.

Врешті решт, науковці отримали сейфи з кодовою комбінацією. Фейнман сприйняв їх появу, як особистий виклик – він повинен навчитися їх зламувати.

Спочатку він розібрав замок свого сейфу, щоб зрозуміти механізм його роботи. Потім купив книги, в яких навчали відкривати сейфи у відсутності його власника. Але виявилось, що більшість порад стосувалися психології власника або секретарки, які могли використовувати як код певну дату або просто записати його на папірці. І жодної практичної поради щодо того, як відкривати замок.

Фейнман вже почав впадати у відчай, але як справжній науковець провів систематичні дослідження. З’ясувалося, що механізм замка вважав числа коду правильними з деякою похибкою. Наприклад, для числа 69 лімб можна було повернути на 67, 68, 70 і 71, тобто на дві одиниці в ту чи іншу сторону. Отже, для кожної п’ятірки чисел треба спробувати лише одне. Оскільки у лімба було 100 позицій, то треба було перебрати лише 20 чисел. Відповідно у сейфі з трьома лімбами це означало всього 8000 комбінацій замість 1000000.

Але 8000 комбінацій – все одно доволі багато. Оскільки в Лос-Аламосі особливих розваг не було, то Фейнман вільний час витрачав на тренування навичок перебору комбінацій. Вже незабаром він навчився перебирати до 400 комбінацій за півгодини, тобто в гіршому випадку йому знадобилось би 8 годин, щоб відкрити сейф, а в середньому – 4 години.

Одного разу він наважився продемонструвати свою методу колегам. Він не збирався відкривати сейф, лише хотів пояснити загальні правила: «Дивиться, припускаємо, що перше число – 40, а друге – 15. Крутимо лімб назад, вперед, потім на п’ять більше – вперед-назад, потім на десять і т.д. Так перебираємо, всі можливі комбінації третього числа. Тепер як друге число пробуємо 20 і робимо те саме. КЛАЦ.»

У Фейнмана відпала щелепа, але оскільки він стояв спиною до інших, ніхто не побачив виразу його обличчя. Сейф відкрився через чисте везіння – але репутацію «ведмежатника» він здобув.

Але справжнє відкриття він зробив, коли зрозумів, що відкритий сейф дає можливість легко визначати числа з комбінації (достатньо було знайти лише два, для пошуку третього було вже достатньо перебору). Він вправлявся до нестями, поки не навчився визначати два числа комбінації відкритого сейфу, практично не дивлячись на лімб. А потім на обговореннях якихось фізичних проблем в чужих кабінетах притулявся до відкритого сейфу і знаходив два числа з комбінацій різних сейфів і записував їх на папірець, який зберігав у своєму власному сейфі.

І коли необхідно було добути документ із сейфу колеги, який був у від’їзді, завжди кликали Фейнмана. Якщо він знав два числа з комбінації до цього сейфу, то завжди зголошувався його відкрити (звичайно, при зачинених дверях, щоб ніхто не дізнався, як він це робить), а якщо не знав, то відмовлявся нібито через велику зайнятість.

Одного разу Фейнман мав завізувати свій звіт у армійського полковника, в кабінеті якого він побачив сейф досі незнайомої конструкції. Він попросив у офіцера дозволу оглянути сейф, поки той знайомиться зі звітом. Виявилось, що він майже нічим не відрізняється від сейфів, якими користувалися науковці, тому він з професійного інтересу доволі швидко визначив два числа комбінації. Фейнман не стримався, щоб трохи подражнити армійську людину:

«Ви впевнені у надійності цього сейфу? Справжній майстер відкриє його за 30 хвилин, а мені знадобиться 45».

Вже за п’ять хвилин полковник почав втрачати терпіння, тому Фейнман ще дві хвилини зображав активну діяльність, після чого відкрив сейф. Полковника це вразило настільки, що при наступних візитах Фейнмана перестали впускати в кабінети з сейфами, які так і залишались відкритими.

Незважаючи на свої успіхи у мистецтві зламу сейфів, Фейнман вважав себе аматором, тому коли почув про появу в Лос-Аламосі штатного майстра по замкам, неодмінно захотів з ним познайомитися, особливо після того, як той відкрив особливий величезний сейф одного з армійських начальників.

Але після знайомства виявилось, що штатний «професіонал» не вміє ні зламувати сейфи, ні висвердлювати замки.

«А як же ви тоді відкрили сейф?», – здивувався Фейнман.

«Я просто спробував комбінації з заводськими кодами, друга з них і спрацювала», – відповів той.

Напевно, якби власник цього сейфу жив в нашу епоху, паролем до його акаунту був би QWERTY або 1111.

До речі…
А ви впевнені у надійності вашого паролю? Перевірте це в нашій статті «Найбільш вживані паролі. Ваш пароль тут теж є?»

Пришелепкуватий професор

Під час війни Фейнман мав відстрочку від призову до армії, оскільки працював над створенням атомної бомби. Але по її завершенню армія шукала будь-які джерела поповнення свого складу для того, щоб знайти людей для служби в окупаційних військах.

Не уникнув проходження медичної комісії і Фейнман. Для всіх потенційних новобранців медогляд завершувався у психіатрів.

Фото J-heavy

Ці лікарі використовували своєрідну методу опитування рекрутів, починаючи з простих нейтральних питань, а потім несподівано змінювали тему.

Фейнману вже з перших питань не сподобався розв’язний тон лікаря.

– Вітаю, Дік! Ти де працюєш?
– В Скенектаді. («Чому це він мені тикає», – подумав про себе Фейнман.)
– А в якій компанії?
– В «Дженерал Електрік».
– Тобі подобається твоя робота?
– Більш-менш.

А потім психіатр почав питати те, що його насправді цікавило.

– Як ти вважаєш, люди розмовляють про тебе? – запитав він серйозно.

Фейнман не міг втратити можливість повеселитися.

– Звичайно! Коли я приїжджаю додому, мама часто розказує, як вона обговорювала мене зі своїми подругами.

Але психіатр звернув увагу лише на перше слово, щось записуючи у своїх паперах.

– А тобі не здається, що люди вдивляються в тебе?

Фейнман розглянув питання з математичного погляду: в черзі до трьох психіатрів знаходяться 12 людей, дивитися їм, окрім як на психіатрів, особливо нема на кого, тому поділивши 12 на 3, отримав 4 людини на кожного психіатра. Але як обережна людина припустив, що їх може бути менше.

– Так, можливо, дві людини дивляться на мене.
– Ну, тоді обернись і подивись, – відповів психіатр, при цьому сам не підняв очей від своїх паперів.

Фейнман озирнувся і побачив, що якраз двоє людей на нього і дивились. Він вказав на них пальцем і сказав:

– Ну так і є. Ось той на мене дивиться і оцей.

Звичайно, що після того, як він почав тикати на людей в черзі пальцями, то і всі інші звернули на нього увагу.

– А тепер ще той, і ще двоє. Та вже весь натовп на мене дивиться.

Але психіатр продовжував щось записувати, не збираючись перевіряти слова Фейнмана.

Потім Фейнман поспілкувався з лікарем про «розмови» з померлою дружиною, тітку з психічними розладами та аномальність божевілля.

Нарешті, після 25 хвилин розмови психіатр попросив Фейнмана трохи зачекати. Виявилося, що лікар вирішив «передати» дивного фізика своєму більш досвідченому колезі, але і з ним розмова не склалася, оскільки Фейнман вважав, що йому ставили абсурдні питання.

Коли його відпустили, Фейнман продивився документи з результатами перевірок і побачив, що психіатр поставив йому «Д» – дефективний. Фейнман збирався все пояснити армійському керівництву, але офіцер швидко продивився його документи, побачив висновок психіатра і вліпив штемпелем «Не придатний».

Таким чином, професор з фізики і один з розробників атомної бомби не потрапив в армію через «проблеми з головою».

Навчання – запам’ятовування чи розуміння?

Фейнман провів один чудовий рік свого життя в Бразилії, працюючи в Центрі фізичних досліджень і місцевому університеті.

Під час лекцій він помітив дуже дивне явище: коли він ставив якесь питання, студенти моментально могли відповісти на нього. Але в наступний раз, на це саме питання, але в іншому формулюванні, вони не знали, що сказати.

В кінці навчального року його попросили поділитися своїми враженнями, які він отримав як викладач. Фейнман скористався цією можливістю, щоб донести до студентів, професорів та посадових осіб уряду все, що він думає про «науку» та «навчальний процес» в Бразилії.

На трибуну він прихопив із собою підручник з фізики для першокурсників, який вважався дуже хорошим – все важливе у ньому було надруковано жирним шрифтом, менш важливе – трохи світліше і т.д.

Почав він свою доповідь про користь науки, її значення для покращення умов людського існування і тому подібних банальностей. А потім ошелешив авдиторію своїм висновком:

«Але головне, що я хочу сказати: ніякої науки в Бразилії не викладають!»

І продовжив свій монолог:

«Подивіться на цей підручник. Основна його проблема в тому, що в кожному конкретному випадку все зводиться до запам’ятовування, а не до науки. Я можу відкрити підручник на довільній сторінці, щоб довести це.

Наприклад. Триболюмінесценція. Триболюмінесценцією називають випромінювання світла кристалами в процесі їх подрібнення.

Це наука? Ні! Це всього лише використання одних слів для пояснення іншого. Про природу тут нічого не сказано – які кристали випромінюють при подрібненні світло, чому вони його випромінюють. Хтось із студентів пробував це перевірити?

Якби там було написано:

«Якщо у темряві роздавити плоскогубцями шматок цукру, то можна побачити спалах синього кольору. Чому так відбувається, ніхто не знає. Це явище називається триболюмінесценцією.»
Tweet

Тоді, можливо, що хтось з студентів вирішив би повторити цей дослід, щоб поекспериментувати з природою.

Висновок Фейнмана був невтішний для авдиторії, бо він назвав навчальну систему Бразилії такою, що сама відтворює себе: люди складають екзамени, а потім вчать інших складати екзамени, але при цьому ніхто нічого не знає.

Але хіба це проблема лише Бразилії в повоєнний час?

Фізик-лірик

Фейнман вважав себе людиною, далекою від мистецтва. Але на одній із вечірок він познайомився з художником Джеррі Зортіаном, який змінив його ставлення до світу прекрасного.

Вони часто сперечалися про науку та мистецтво, але кожен стояв на своєму:

Фейнман вважав, що митці не розуміють реальний світ, тобто світ науки, а Зортіан доводив, що їм і не треба цього розуміти, а науковці руйнують красу природи, перетворюючи її в математичні рівняння.

Фото Tamiko Thiel

Одного разу Фейнман вирішив, що ці суперечки є безглуздими і запропонував своєму другу угоду: він буде муштрувати його науці, а той в свою чергу нехай навчить його малювати.

Зортіан погодився і це стало першим кроком до появи у Фейнмана ще однієї пристрасті.

Зортіан виявився першокласним вчителем: те, що фізик вважав своїми помилками, художник використовував для того, щоб чогось його навчити. Потроху малюнки Фейнмана ставали все кращими, в тому числі завдяки постійній практиці – він постійно носив із собою невеликий блокнот і робив замальовки, де б не опинився.

З часом Фейнман став почувати себе як художник достатньо впевненим для того, щоб попросити дружину одного зі своїх давніх друзів про позування для портрета. Над цим портретом він працював дуже старанно, але не марно – друг був у захваті, коли побачив картину.

Фейнман теж перебував в ейфорії, бо зрозумів, що його картини є цінними хоча б для когось. Але вже незабаром він почав отримувати за свої роботи не лише добрі слова, але й грошові кошти після їх продажу. Разом з тим, йому не хотілося, щоб його картини купували лише через те, що їх написав професор фізики, тому взяв собі псевдонім – «Au Fait» (Справу зроблено – французькою), який вимовляв як Офей.

Та все ж найбільшою пристрастю Фейнмана була наука, а не мистецтво. Якось він розмовляв з людиною, яка працювала в художньому музеї графства і яка знала, що у Фейнмана нещодавно відбулася перша персональна виставка картин.

– Ви ж розумієте, що ви більше ніколи не будете займатися малюнком? – почув від нього Фейнман.
– Що за безглуздість? Чому це я не буду…
– Тому що персональна виставка у вас вже була, а ви – всього лише аматор.

І виявився абсолютно точним у своєму прогнозі. Хоча Фейнман час від часу все ж малював, він вже ніколи не працював з таким натхненням і енергією, як раніше. І малюнків теж більше не продавав. Розумні люди не обов’язково мають бути науковцями.